Народні інструменти: у пошуках українського музичного "я"

Хто ми такі? До якої цивілізації належимо? Питання, які останнім часом для українців зазвучали особливо гостро. То ж час шукати відповіді. Шукати корені своєї культури, а тоді й ідентичності. Музичні інструменти виявилися чудовим прикладом, аби простежити, у чому ми схожі на європейців, у чому – на росіян, а в чому – на себе самих і більше ні на кого.

Бандура й кобза

Бандура й кобза – музичні символи народної оригінальності й неоднозначності. Чи такі вони насправді українські, як звично думати? Скажемо тактовно: не суто українські.

Важко розібратися, від якого століття і звідкіля бандура веде свою історію. Дискусії тривають і, мабуть, ще довго не припиняться. Одні шукають корені в Англії. Там, мовляв, така собі бандора виникла у XVI-му столітті. Звідти об`їздила Західну Європу та й примандрувала зрештою до нас, адаптувавши власну назву до звучання тутешньої мови. Інші доводять: бандура відома на українських землях ще задовго до того – мало не від Київської Русі. Точніше, не бандура, а її прообраз – кобза. Їх часто люди плутають, особливо коли мова йде про давні часи. Тут справді важко не заплутатись, бо ж навряд чи хоч хтось зможе з точністю сказати, коли і звідки до нас прикочував кожен з інструментів. По-моєму, бандура – все-таки наступниця кобзи. Та як би там не було, одне зрозуміло: обидві мають за спільного предка близькосхідний уд. Цей інструмент, поширений у Вірменії, Азербайджані, Туреччині, справді ззовні нагадує нашу кобзу. До речі, уд – батько багатьох європейських інструментів. Від нього, скоріше за все, пішли лютня й гітара.

Козобас

Інша історія з козобасом. От до цього ми самі дійшли, ніхто не допомагав. Українці завжди були вигадливими та кмітливими людьми. Колись на Гуцульщині у чудернацький спосіб створено було не менш чудернацький інструмент – козобас. Одна з його переваг: змайструвати таку штуковину може будь-хто, у кого виникне таке бажання. Для цього треба мати відро, коромисло й фантазію. Етнографи діляться ось якою оповіддю з цього приводу: на гуцульських святкуваннях, коли веселощі вже йшли до завершення, і музиканти з інструментами лишали дім, тоді гості, не палаючи бажанням розходитись, брали відро, встромляли в нього коромисло і ударами або палицями а-ля смичок видобували з усього цього звуки, схожі на мекання кози. Через те інструмент і здобув назву козобас. Його любили використовувати на різдвяних гуляннях, коли наставав час водити козу (такий давній святковий обряд).

У середині минулого століття козобас завітав до сучасної цивілізації. Етнографи відтворили його, скориставшись усіма відомими, майже легендарними описами. Тоді ж дивовижний інструмент стали активно використовувати народні колективи. А зараз у нас є рівненський гурт OT VINTA, який замість важкого й незручного контрабаса возить з собою на гастролі електричний козобас. Легко, а ще й оригінально.

Гусла

Європейським за походженням інструментом можна вважати гусла. Вони нас «вписують у європейський контекст», як зараз модно говорити. Інструмент, традиційний не лише для українців, а й для сусідів з Центрально-Східної Європи (чехів, словаків, зокрема). У нас його знали й любили здавна – ще від часів Київської Русі.

Гусла – кленова чи вербова дощечка з натягнутими на неї струнами. Грали на них зазвичай, поклавши на коліна, щипаючи струни чи б`ючи по них, а також, приглушуючи ті струни, що в даний момент мають мовчати.

Сопілка

А що ж сказати про сопілку? Вона наша, рідна :) Знак витонченої української душі. Ми знаємо її під різноманітними назвами – флояра, зубівка, денцівка. Такий інструмент легко змайструвати власноруч, що й робили наші предки мало не щодня. Сопілка – це трубочка, виготовлена з клена, верби, калини тощо. Вздовж поверхні робили п`ять-шість отворів, а до верхнього кінця прикріпляли свисток. Техніка подеколи різнилась. Ось, наприклад, ніяких свистків не кріпили до флояри – тої, що на ній грав Іван з «Тіней забутих предків». Були й такі сопілки, на яких жодних отворів не вирізали. Тоді різноманіття звуків досягалось суто зміною техніки гри – ось такими віртуозами були наші предки.

Наші інструменти – наші символи. Де б вони не народилися, кожен несе у собі український колорит. З кожним ми пройшли по кілька століть і прийшли нарешті у двадцять перше. І у двадцять першому, мабуть, точно не на часі про них забувати. Як там, у Шотландії, з волинкою?

Віра Дужак, спеціально для Kyiv Music Labs

Ілюстрації взяті з Інтернету