Роман Веремейчик: “Я не хочу забивати людям голову сміттям”

Роман Веремейчик – фронтмен “LUMIERE”, українського гурту з 8-ми річною історією, що на початку своєї діяльності грав ліричний рок та з часом переформатувався і перейшов до europop. В 2017 р. гурт брав участь у національному відборі Євробачення, а наразі активно виступає на головних музичних фестивалях країни, сольних та благодійних концертах.

Ми поспілкувалися з Романом про те, яке місце в його житті займають соцмережі, про підтримку в сім’ї та найдивніші історії за час музичної кар’єри.

Катерина Деліта: Перше, напевно, щоб ми хотіли дізнатись – це соціальний ролик, який ви маєте намір створити. Що це буде за ролик та яка його тема?

Роман Веремейчик: У нас є певні думки з приводу відео, в якому ми плануємо зобразити лайфсторону нашого творчого процесу і використати елементи тісно пов’язані з соціальними структурами, що закликають до доброчинності людей. Детальніше поки не можу розповісти. У нас була запланована зйомка в найближчі дні, проте оператор захворів, тому ми це перенесли на невизначений термін.

К. Д.: Життя сучасної людини сильно підв’язане під соціальні мережі. Скажи, будь ласка, чи активно ти ведеш свої профілі і яку роль вони відіграють для тебе? І чи спілкуєшся ти з своїми підписниками?

Р. В.: Спілкуюсь в соцмережах активно, але нині це не відбувається щодня. Я вважаю, що моїм підписникам і прихильникам моєї творчості буде цікаво почути щось корисне для себе. Якщо в якийсь момент я не можу їм дати щось хороше, то краще не писатиму нічого, бо не хочу забивати людям голову сміттям. «Привіт, народ. Як ваші справи?» – це нормально, проте щось на кшталт: «А вам подобається небо блакитне?» – це вже безглуздо, на мою думку. А взагалі я підтримую спілкування саме з тими людьми, що цікавляться творчістю, це моя аудиторія, і мені до вподоби створювати домашню атмосферу на моїх сторінках. І за якийсь найменший непослух одразу в бан  У мене є одна дивна дівчина, яка пише спочатку хороші речі, а потім переходить на особисте, а я таке не люблю і не вважаю це прийнятним, тому довелось забанити її. Мені не подобається, коли в мене в коментарях починається безлад, люди починають переходити на особисте і навіть не на мою адресу, а між собою, я прагну до мирної обстановки і попереджаю, що за таке блокуватиму.

К. Д.: Чи стежиш ти за профілями інших артистів, можливо, блогерів? Якщо так, то за ким?

Р. В.: Так, стежу. Я підписаний на Діму Монатіка, Потапа, Джареда Лето, гурт MUSE, також гурт Radiohead. Напевно з українських артистів більше ні на кого, але інколи можу просто заходити, переглядати профілі.

К. Д.: У кого з музикантів, на твою думку, найкрутіший профіль, найбільш надихає? 

Р. В.: Ні в кого. Я вважаю, що серед музикантів таких немає. Інша справа режисери, оператори, постановники, танцівники. Візьмемо до прикладу танцівника: він спілкується з публікою за допомогою мови тіла. Якщо відстежити, то в них переважно дуже креативні знімки завжди, вони намагаються взаємодіяти з публікою через фото. В свою чергу, музиканти – ми спілкуємось через мовлення, і в нас все простіше. Ми говоримо : «Друзі, усім привіт. Гарного дня, будьте щасливим. Сьогодні я там зробив те і те». Це все ближче до народу, бо не всі ми суперкреативні.  А от якщо мені хочеться отримати порцію натхнення, то в мене є дуже хороша подруга – режисерка Анна Смолій, в її знімках я бачу, що людина дивиться на світ під іншим кутом. Також оператор Микита Кузьменко, танцівник Толік Сачивко – це ті люди, які мені подобаються, і ще є дівчина, яка б’є кльові татуювання і малює – Ferrous.

К. Д.: Чи надходили тобі пропозиції від якихось компаній, брендів на рахунок реклами в мережі інстаграм?

Р. В.: Так, мені писали, пропонували, але скажімо так, я не хочу давати своїм підписникам сміття. Тому тоді, коли  мені надійшла пропозиція, я вирішив, що це буде надто нав’язливо, а люди такого не люблять, і я відмовився.

К. Д.: В житті ти вельми скромна людина. Чи можеш ти сказати, що під час своїх виступів на сцені в тобі відбувається якась переміна, відкривається інша особистість?

Р. В.: Залежно від кількості алкоголю спожитого перед виступом   Це бувало раніше, коли я вживав спиртне. Інколи зі мною таке буває. Коли людина виходить на сцену, вона не завжди знає, як публіка сприйме творчість. Якщо ти суперпопулярний артист, який уже має дуже багато досвіду, повністю реалізований, тоді люди тебе знають, підспівують. Та коли для тебе це незвично, то, звісно, хвилюєшся. Я завжди намагаюся зробити максимум, щоб люди отримали задоволення.  Дуже близько все сприймаю, і це викликає бурю емоцій. Або я дуже неспокійний, або відкриваюсь повністю. Зрештою, неможливо змінити той факт, що одну музику люди можуть зрозуміти, а іншу – ні. Коли зустрічаються мої люди, я намагаюсь викладатись на 200%.

К. Д.: Зараз ти не вживаєш алкоголь. У вашому колективі всі ведуть здоровий спосіб життя чи це лише твоя позиція?

Р. В.: Слова про алкоголь, насправді, більше жарт, я ніколи не зловживав. Максимум при поганому самопочутті, болю в горлі – це 25 г коняку. З цією кількістю ти трохи розслабляєшся, та й навіть лікарі кажуть, що інколи потрібно, щоб звільнитись від стресу. Ми всі зараз не стресостійкі, і це, напевно, головна проблема сучасності. А в гурті нашому всі дотримуються здорового способу життя, хлопці навіть ніколи не пили, і я вже три роки як взагалі не вживаю алкоголь. Прийшло  усвідомлення, що мені це не потрібно, я вже пройшов той вік.

К. Д.: В одному з інтерв’ю ти згадував, що твоя сестра навчається в консерваторії. Чи немає конкуренції, заздрощів, що брат  став відомою людиною, з’являється на телебаченні?

Р. В.: Ні, абсолютно. Сестра за мене будь-кому перегризе горлянку, ні про яку конкуренцію мова не може йти. По-перше, я старший на 5 років. По-друге, саме я був гуру піаніно, першим почав навчатися, першим завершив. Просто так сталось, що її більше захопило фортепіано, а мене вокал. Я завжди обожнював співати, з дитинства їздив на різні конкурси, перша сива волосина на них і з’явилась, перший конкретний стрес я отримав саме там. Тим не менш, спів і той момент, коли я на сцені, це, напевно, для мене істинний афродизіак, у ці моменти почуття щастя повноцінне. Коли люди потім підходять і ставлять питання про творчість, дякують за те, що в якийсь період часу якась пісня допомогла їм у чомусь, для мене це найвища нагорода.

К. Д.: В сім’ї тебе завжди підтримували в  твоїх музичних починаннях. Яке ставлення зараз у батьків та родичів до твоєї діяльності? Чи не натякають вони, що, мовляв, час одружуватись, будувати сім’ю, а ти все співаєш?

Р. В.: Ні, в будь-який, хай інколи навіть важкий, період батьки завжди повторюють мені фразу: «Це той шлях, який ти обрав. Якщо ти обрав цей шлях, іди до кінця; якщо ти хочеш здаватись – здавайся». Я – їхній син, і вони мене приймуть завжди, будь-яким, тому я обираю йти далі. Я схиляюсь перед своїми батьками, тому що я пригадую дитинство та юність. Багато батьків вирішували за своїх дітей, куди їм варто йти: в будівельний чи гірничий технікум. Яка взагалі музика, які танці? Мої батьки пройнялись питанням: «Що дитині подобається?» А мені подобається й подобалося співати, і вони допомагали мені в цьому розвиватись.

К. Д.: Яким був найдивніших захід, на який вас запрошували? Можливо якийсь екстраординарний випадок?

Р. В.: Точно Харків і Сергій… не можу пригадати прізвища, та якби згадав, то обов’язково назвав би, бо людина про нас розповсюджує дуже погані та неправдоподібні чутки. Це був 2013-ий, ми грали всюди, де була можливість. Нас запросили на фестиваль «Жара» в Харків і сказали, що бюджету немає, тому оплатять лише побутовий, технічний райдер. Нам повідомили, що виступатимуть колективи Bahroma, WE ARE!!, Sinoptik та ще кілька. Збиралась крута компанія, а у нас це вітається – коли хороша солянка з різних виконавців, ми завжди раді виступити. Наш менеджер домовився про те , що нас повинні привезти, поселити, забезпечити харчування. Дорога була важкою, не залишалось квитків, ми їхали сидячи, ледь не на дерев’яних сидіннях годин 8, були шалено виснажені. Як приїхали, близько години чи двох прочекали організатора на вулиці, тому що він проспав, а коли ми захотіли заселитись, то почули, що в квартиру ще не можна. Ми вирішили поснідати, попросили в нього добові, яких у нього з собою не виявилось, начебто він потім їх поверне. Ця людина нас дивувала дуже багато разів того дня, і цей фестиваль в результаті виявився кардинально не тим заходом, про який заявляли і на який нас запрошували. Усіх вищезгаданих гуртів не було. Чи то вони в останній момент відмовились, чи нас просто обдурювали, що вони мають бути. Врешті-решт ми сказали Сергію, що він поганий організатор, тому що не може виконати елементарні умови. Він вислухав та вибачився. А потім до нас почали доходити чутки, що ми неадекватні, і в нас якісь супервимоги. Цікавим заходом ще в часи до усіх подій з Росією був випадок, коли гурт “LUMIERE” запросили виступити на дні народження Сергія Лазарєва. Це було доволі дивно, тому що Лазарєв сам артист і міг би покликати когось зі своїх друзів, але запросили нас. Ми тоді виступали під одним лейблом Sony Music. Між іншим, мені дуже сподобалось.

К. Д.: А де відбувалось святкування?

Р.В.: Це було в Олімпійському, в Москві. Відгородили спеціально великий зал і там відбувався захід. Спочатку був концерт Лазарєва для глядачів, які придбали квитки, а потім там святкували його день народження.

К. Д.: Напевно, в кожного артиста в бардачку є історія про божевільних фанаток. Які випадки тобі найбільш запам’ятались?

Р. В.: Взагалі їх було дуже багато. Ще починаючи з періоду X-фактору, їх багато, і інколи мені було дійсно страшно. Був один момент, який дуже добре запам’ятався. Я виступав у Жовтневому палаці, і після пісні люди вийшли на сцену подякувати та подарувати квіти. Підійшла одна жінка, рвучко мене розвернула, взяла за руку та сказала, що мене дуже сильно любить. При цьому я на неї дивлюсь і розумію, що ця любов нездорова, я розумію в її погляді, якихось мікрорухах, що у людини це почуття проходить на межі божевілля. В той момент мені стало страшно. Я замислився, що мені в дійсності лячно, бо незрозуміло, як відреагувати. З одним знайомим артистом був випадок, коли йому в флакон з-під парфумів налили якусь рідину, типу кислоти. Чи то від любові, чи то від ненависті.  Також були й інші люди. В часи  X-фактору мені говорили: «Ти такий красивий, симпатичний». Мені відверто не подобались ці розмови, тому що я завжди говорив, що я творча людина, співаю, завжди на це витрачав багато сил, багато вчився і хочу, щоб мене оцінювали за це, а не за те, яким мене народили батьки. Хочеться, щоб люди більше звертали увагу на творчість, бо інше все другорядне. Мене завжди дратувало, коли людина підходить до мене фотографуватись і робить компліменти, проте не знає жодної пісні. Мені як музиканту це образливо і дуже прикро.

К. Д.: Чи вважаєш ти себе популярною людиною? Ти можеш спокійно ходити вулицями чи є певний дискомфорт?

Р. В.: Що таке популярність? Популярність – це коли тебе показують по телебаченню. Коли людину десь показали, родичі та друзі починають думати, що ти досягнув усього. Тобто це – така дуже відносна річ. Чи вважаю я себе популярним? Я вважаю себе медійним обличчям, обличчям упізнаваним, а популярним…  до цього необхідно прагнути. І взагалі я не замислююсь над цим. Я роблю свою справу, і чим більша кількість людей буде слухати мене та гурт “LUMIERE”, тим краще. А решта  – це вже не суттєво насправді, тому що необхідні справи, а не слова. Популярність може в один день бути, а в інший уже ні. Я в цьому переконувався багато разів. Коли я був на X-факторі, у мене було чітке розуміння того, що сьогодні мене показують на каналі щосуботи, і є шум навколо моєї особи, а завтра цього може не бути, тому що завтра проект завершується, і ти вирушаєш у вільне плавання. Усвідомлення цих речей не дозволяє тобі підхопити «зіркову хворобу».

К. Д.: Роман, в одному інтерв’ю ти говорив про те, що головною метою твого життя – є реалізуватися. Який зміст ти вкладаєш у це слово, що це означає для тебе?

Р. В.: Для мене це, звісно, не наявність квартири, автомобіля і достатку, хоча в нашому сучасному світі це, авжеж, дуже впливає. Перш за все, я хочу дати собі та своїм майбутнім дітям те, чого мені не могли дати батьки. У кожному з батьків генетично закладене бажання зробити життя своєї дитини та сім’ї  кращим, аніж мав він сам. У мене прекрасна сім’я, та мої батьки звичайні люди, і в нас були труднощі. Я хочу жити легко, і це перший момент. Реалізуватись – це відчувати себе самодостатнім і відчувати власні заслуги, внутрішньо їх переживати,  відчувати впевненість від того, що ти щось створив. І, звісно, відчувати успіх, коли ти виходиш на сцену і бачиш море очей, вух, рук, що слухають, і прийшли побачити тебе. Також, звісно, коли про вас говорять хороші речі, і на вас рівняються, це – реалізація. Все я б узагальнив і сказав, що внутрішнє відчуття є найважливішим, а якщо людина починає себе відчувати мізерною невдахою, саме це поглинає її, а не якісь хвороби.

Текст: Катерина Деліта

Фото надані прес-службою LUMIERE