Конкурс поезії “Моя мрія – моє майбутнє”

У межах ІV Міжнародного музично-театрального фестивалю «О-FEST 2016» відбувся конкурс віршів серед молоді  на тему: «Моя мрія – моє майбутнє». Організаторами конкурсу виступили: Київський національний академічний театр оперети, ВМГО «Союз обдарованої молоді» та інтернет-ресурс KYIV MUSIC LABS.

Вашій увазі пропонуються найкращі вірші конкурсантів. 

                                                                          Антон Кутиркін

Гарні хлопчики

Розкажемо про себе.

Ми підкорили небо,

Погризли всі граніти,

Медалі щоб зловити.

Ніякі не ботани,

Хоча й сини ми мамі.

Красиві стали, сильні,

Та ще й при цьому стильні.

Ніякі не домашні.

Ми, як брати Запашні,

Завжди у дорозі

І весь час на сторожі.

Та маємо проблему,

Життєву теорему.

Повинні об’єднатись

І враз її позбутись.

Дівчата всі кохають

Веселих хуліганів,

Ніби ще не знають

Муки тих романів.

Про ледарів забудьте,

                                                                          Марія Янишин

                Мрія про зустріч     

Мрію – ми з тобою ще зустрінемось.
Бо ж людина без людини – прах,
Дріб’язкова втомлена невтіленість,
Пташка, на роздягнутих гілках.

Що в житті терпкіше, важливіше,
Ніж збирати зустрічі у дзбан..
Як коштовні намистини вішати
На нитки земних меридіан?

У місцях спланованих перетинів,
Здійснений небесний заповіт.
Зустрічі любов’ю переплетені,
Бо людина для людини – світ.

Подаруй мені хвилин пакунок,
День, в якому жар твій не погас.
Мій дорожчим буде подарунок
Руку…й серце віддаю за час.

                                                                            Анна Наумович

Мрії – це дзеркало душ

Що відображає дійсність.

Це повністю списаний аркуш,
Це крик, прохання у вічність.

Каліграфічним почерком

Або розмашистим рухом

Легким, приємним дотиком

Диким, шаленим вибухом.

Народжується мрія,

Народжується сенс і мета;

А в подарунок – крила,

Натхненність, і воля свята.

І корабель той пливе

Крізь шторми, небезпеку

Ніхто не знає – чи доживе,

Чи доведеться йому нелегко.

Віддалений обрій, важко побачити,

А телескоп – занадто слабкий

І як його витлумачити?

Невидимий оку, але вже п’янкий.

Спостерігаєш відчуттями –

Не слухом, не зором;

Життя рясніє відкриттями,

А мрії – дзвінкі та прозорі.

У криниці глибока вода,

Її  надра – у нас самих всередині;

Схочеш напитися – себе відгадай,
Виконай усе тобі відведене.

І тоді наблизиться космос,
Приручиш ту дику тварину,

Та врешті почуєш Голос –

Все здійснилося. У цю Хвилину.

                                                                        Богдана Єгорова

Митарства за майбутнє

Від життя я всього не чекаю, бо йому я всього не дала.

Біла зебра чи чорна – не знаю, головне щоб була жива.

В непричетність свою не граю, бо нікого з нас не мине.

Пригощу когось завтра чаєм – Він  запросить на чай мене.

Я по мрію до серця звернуся, яке спершу потрібно збудити.

Щоб відкрилися очі людства – воно мусить свої відкрити.

Нехай людяність знову модно, аби гріло душі тепло.

Моя мрія цілком природня: щоб майбутнє у нас БУЛО.

                                                                          Тетяна Хопта

Зараза-мрія

Ввірвалося стрімко в неї –
У мить досягло серця,

Немов розірвало трахею
Повітря зі смаком перцю.

Пульсує, росте, не йметься,
Йому не існує міри
Мов тисячі мегагерців
Бажання здіймає шкіру.

Ти скажеш: “Таке натхнення!”.
Що в мозок по самі вінця?
Немов кулаком в легені!
Немов детонатор в серці!

                                                                      Анастасія Євсюкова

 

Мрія

Поруч мене завше колом ходила,

У блакитних шовкових убраннях,

У намисті з перлин на шиї, що зв’язувала міцно руками.

У косу думки cтрічками вплітала, в очах писала бажання.

І відверта була і завзята.

І примхлива, часом навіть пихата.

Та завжди щира й сердечна. Ба більшого варта.

Розчулить уміла. Зібратись до купи давала.

За далекі простори манила і одразу просила – залишись коло хати.

Поборотися з долею прагла.

Викликала себе на двобої.

Не боялася впасти додолу – піднімалася знову і знову.

Голос ніжний втрачала й кричала гучніше.

Виростала, мужніла, відкривала обличчя.

І лиш страх один мала, що відпустять з вітрами.

Не захочуть пізнати. Не захочуть літати.

І та дівчина вкотре, поруч мене ходила.

І прекрасним ім’ям звали дівчину – Мрія.

Богдана Мальцева

Моя мрія –– моє майбутнє

І ,мабуть,не лише моє.

Мрія летить у небо могутнє,

Долітає й до зірок,й до планет.

Ще змалку у серці є мрія,

І ґрунт доброти,і зерняток мішок.

Кожна мрія і кожна надія

Виростає ще з пелюшок.

Твої мрії легкі і крилаті,

Я впевняю здійсняться вони.

Не треба дукати мати золоті,

Надію треба мати лиш тобі.

Відпусти свою мрію у небо ––

Полетить вона вище хмар.

Принесе щастя й радість, як рембо,

Ти отримаєш здійснення в дар.

                                                                          Вікторія Редько

«Я маю мрію – створювати музику..»

Я маю мрію – створювати музику,

З мозаїки звуків виплітати ритм,

Печаль і радість будуть мені музами

І незбагненний долі алгоритм.

Нехай принишкла тиша вечорова

Моїм єдиним буде слухачем

Я гратиму для неї знову й знову

Допоки сон не сяде на плече.

                                                                        Роман Дєдогрюков

«Відродження»

Віками досягали ми свободи,
Щоб голосно на мові заспівать
Про наші чистії дніпровскькі води,
Про землю, яка Божа благодать.

Про те, що любимо ми труд і розум,
Про те, що знаємо ми сенс життя,
Про те, що зберегли понад угрози
Всі справжні до країни почуття!

Ми так про це бажали заспівати,
Що інколи не стримували сил.
Авжеж! Бо так, бо так багато мали-
Раділи навіть предки із могил.

Вмить стали ми мов зомбі – під гіпнозом
Всю кров та розум висосали з нас,
Ми мов сліпі утратили колгоспи,
Заводи, інститути, вчених мас.

Сміттям ми завалили кожний клаптик,
І навідь дихаємо ми “CО”.
Здається, демон – головний наш радник,
Чи лінь глупцем зробила кожного.

Ми народились задля щастя, люди!
Напевно, є ще Люди серед нас!?
Скоріш творіть і розвивайтесь всюди,
Не витрачайте Богом даний час!

Будуйте сильну, гордість – Україну,
Де пісня на вустах, і де живе любов,
Безпечно та надійно донці й сину
Робити кроки вгору знов і знов.

                                                                        Тетяна Полянічка

Тремтить струна, і холод разом з жаром,

Занурює тебе у прірву власних мрій

Прокляття муз ти називаєш даром,

Коли  зі звуками вступаєш у двобій.

Невидима, але потужна сила,

Тілесна музика, яку так мрієш грати

Коли вдається, то  набуваєш крила,

Які ніхто не в змозі відібрати.

Проміння сонячне і суголосся неба,

І навіть лагідне осяяння зорі

Без нот чарівних Всесвіту не треба,

Без музики я потону в пітьмі.

Слова розвіються і вицвітуть полотна,

І колір фарби з часом потьмяніє,

Мистецтво музики вгасає незворотньо,

Проте відродиться із мерехтіння мрії.

Нехай наразі ми з тобой  порізно,

і руки довго скрипки не торкались,

мелодія пронизує наскрізно,

ми ніби зовсім і не розставались.

                                                                     Тетяна Корнєєва

***
Гойдає вітер морські хвилі,
Шумить прибій у снах мандрівника,
Тримає день на горизонті сонце,
І одягає ковдру ніченька м’яка.
На видноколі розквітає вишня,
збираючи всю магію в момент,
Так влітку зачаровано на річці,
де вітер гне тонкий зелений очерет.
А на деревах нині пуп’янки маленькі,
Їм вже знайомі сонце і дощі,
і як закарбувати в серці образ –
закоханості відгук у моїй душі.

                                                                            Ганна Дудченко

***
Вити воєм вовкулаки
Ні про що, із переляку,
Через тоскність,
Через грати,
Що не можеш розірвати,
Бо сама собі створила.

Вгору не підняти рило
Замороченій свині.

У ментальному багні
Звикла ритись безперервно,
Так бездарно, так даремно!..

Мріяла свиня літати,
Замість суть свою прийняти
Й власний сенс життя, свинячий,
Прибагнючений, “незрячий”,
Але власний сенс життя.

                                                                     Ольга Коваленко

Мрія з тилу

Прокидаючись зранку у веснянім завтрашнім мирі,

відкриваючи очі назустріч сонцю та мряці,

хочу руку твою стиснути в серці невпиннім.

Бути поруч найбільша, найболючіша вада.

Що майбутнє? Воно віддзеркалює погляд в очах.

Коли поруч руїни, священне письмо не працює.

Наше небо завжди спалахує зорями в попихах.

Наче так, не буває. Наче небо не може будь синім.

Ніби зорі завжди повинні відбивати яскраво червоним.

Ніби руки холонуть, покриваються чорним пилом.

А наді мною яскраві бліді охоронці стіною

закривають від подиху твого.

Мертві.

Знімілі.

Бути поруч найбільша, найболючіша вада.

Прокидатись. Лягати. Зустрічать поцілунком невмілим.

Боже, молю! Хай небо впаде, розіб’ється, розм’якне,

ляже снопом поверх голови.

Жовтим.

Красивим.

Я тобі не сказала про наше майбутнє буденне.

Захистись. Повернись. Посміхнись як уперше.

Моя мрія стрікоче під серцем. Чекає на тебе.

Так невміло.

Так стрімко.

По дитячому лунко й нестерпно.

                                                                     

                                                                       Тарас Харитонюк

  Мрія   

Я щиро люблю Україну!                                             Кохай сердечно і примхливо

І мрія в мене є одна …                                                Умій прощати. Допомагай.

Давайте створимо хатину,                                           Але не мислячи у  часі –

В якій є розум й доброта.                                              Впади і просто, не вставай!

І скільки можна воювати?                                            Хоч кожен хоче жити в правді

На світі  повно й так біди,                                             І вірити в життя – як є,

А хто насправді винуватий                                          А як? Не будемо ми, браття,

Судити не мені й тобі.                                                 Любити мислення своє?

Не знаючи, ще скільки часу                                        Не просто так дари науки

На світі люди будуть жить,                                          У  голову прийдуть тобі,

Але не думаючи в часі –                                                Вони – попали нам руки,

Усіх  затьмарить чорна мить.                                       А ти, лиш правильно прийми.

Коли прийде змія  повзуча                                          Бо мислення – для когось мука,

І вдарить в голову дурну,                                             Але Філософом не треба буть,

А ти, не мислячий, не зряча,                                      Лиш знай – уся твоя наука

Умреш  і впадеш у труну.                                             Відкриє довгий вірний путь…

Це є не казка й не поема,

Лиш мрія в мене ось така!

Якщо ти кажеш теорему

Умій довести ті слова…

                                                                             Олег Яриніч

Пташкою?

Якби полетіти до хмар молочних галкою –

І пригостити солодкою вранці їх кавою.

Перемішати небо довгою палкою –

І смакувати екзотичною стравою…

Наче солодку вату на хмари рвати –

І роздавати дітям малим беззубим.

Пальцем прикрити кавовий кратер,

А то, не дай Боже, все погубить!

Ніби у ковдри зефіром кутатись,

І зігріватись земною ромашкою…

Варто усім над таким задуматись:

Що б то було, якби став ти пташкою?

                                                                     Жирохова Юлія

Душа його темніше ночі,

Живе у ньому хтось іще.

Щодня, щоночі він шепоче

Рядки, що знову думка тче.

«Колись я підкорю вершину,

Про яку мріялось завжди.

Своєї справи не покину,

Прошу лише, музо, не йди.

Я стану кимось, от побачиш,

І залишуся справжнім, яким є.

Як багато ти для мене значиш,

Ідеї ясний промінь в груди б’є.

О музо, зупинись, послухай,

Я вже готовий до висот.

Здійми мне у світ широкий,

Не видно у душі пустот.

Моїх прогалин не помітять,

Вони самі з дірками у душі,

Знаєш, їм ясні сонця не світять,

Розбиті давніх мрій тих вітражі.

Послухай, ти глуха, не чуєш?

Я тут до тебе що є сил кричу.

Присутністю мою тугу лікуєш .

Поглянь сюди, я вже лечу».

А муза тихо й непокірно

Дивилася на нього звисоти

Сказала посміхаючись помірно:

«Тобі не зможу я допомогти.

Ти, спершу, пустоти залататай ,

Що глибоко в душі чорніють,

Почни із себе і часу не гай.

Настане мить, і всі прозріють».

                                                                    Власиневич Ксенія 

Коли є мрія

Коли аж серце рветься із грудей,

Здається, вільно дихати не можеш,

І ти, найщасливіший із людей,

Упевнений, що точно переможеш;

Коли наснага ллється через край,

І хочеться весь всесвіт ощасливить,

І у думках – яскравий водограй,

Це мрія світлом душу твою живить.

І коли мрія є, то є натхнення

Робити всім добро, творить дива;

То кольорово грає сьогодення

І щастям кожне «завтра» покрива.

У мріях можна бут ким завгодно,

Робити що завгодно і будь-коли,

Там не лякають жадні нас негоди,

Нема там смутку темної імли.

Бувають мрії ті, що не збуваються,

Бувають ті, що справжні вже за мить,

Але усі вони не забуваються,

Їх відгук завжди в серці гомонить.

Але чи добре мріяти постійно?

І жить не на яву, а уві сні?

Про все забути? Мрійно, ностальгійно…

Мені здається, людоньки, що ні!

Мрії це добре, навіть пречудово,

Та краще так життя своє змінить,

Щоб жити, як у сні, цілодобово,

Мрією величати кожну мить!